*****
Українкою треба родитися.
Від землі взяти силу й красу.
З джерела до схід сонця напитися.
І ступити ногами в росу.
Полетіти у небо з голубкою,
І з лелеками звити гніздо.
Заспівати тихенько під грубкою
І зустріти зимою Різдво.
Помолитися з свічкою в храмі,
Присягнути на вічну любов.
Полетіти у літо з вітрами,
Й повернутись до осені знов.
І відчути всім серцем, як плаче
При дорозі калина сама.
Як всміхається літо гаряче,
Як сумує холодна зима.
І коли ти зросла і змужніла,
І сплела із барвінку вінок,
І коли ти сорочку розшила
Із червоних і чорних ниток,
Ти по рідній землі, наче пава,
Наче горда, і вічна весна,
Йдеш красива й така величава.
Наче квітка красна й запашна .
Українкою треба родитися.
У любистку помити чоло.
І за себе, й за всіх помолитися,
Щоб зеленеє жито цвіло.
Щоб затихли на сході гармати.
Щоб душа не попала у вир.
Українка - це жінка і мати,
Це добробут, і спокій, і мир.
Галина Потопляк
*****БЕЗ
ДОМУ
Два
роки по світу блукає без цілі
Душа
українська. Шука співчуття.
Далеко
від дому, без тіні надії
На
те довоєнне вчорашнє життя.
Шукає
притулку в Європі і Штатах.
У
черзі стоїть за позиченим сном.
А в
думці щоночі потрощена хата,
А в
спогаді чути сирену та дрон.
Два
роки, щоб вивчити звичаї краю,
В
якому ніколи не станеш своїм.
В
якому ти - біженець, що викликає
На
себе вогонь невдоволених слів.
Не
звикнеш ніяк до погоди і мови,
Ніяк
не навчишся сміятися знов.
Не
віриш у прояв чужої любові,
Бо
знаєш, якою є справжня любов.
Два
роки країна на карті планети
Забарвлена
кровʼю. Сльозою сиріт.
Так
дивно сьогодні боятися вмерти,
Коли
спить спокійно цілісінький світ.
Так
хочеться миру в коханій країні!
Щоб
рідним порогом закінчився шлях…
Бо
нерви та сили зовсім не залізні.
Людина
- без дому, немов нічия…
Два
роки по світу блукає без цілі
Душа
українська. Шука співчуття.
Ольга
Шейх
*****
Українкою треба родитися.
Від землі взяти силу й красу.
З джерела до схід сонця напитися.
І ступити ногами в росу.
Полетіти у небо з голубкою,
І з лелеками звити гніздо.
Заспівати тихенько під грубкою
І зустріти зимою Різдво.
Помолитися з свічкою в храмі,
Присягнути на вічну любов.
Полетіти у літо з вітрами,
Й повернутись до осені знов.
І відчути всім серцем, як плаче
При дорозі калина сама.
Як всміхається літо гаряче,
Як сумує холодна зима.
І коли ти зросла і змужніла,
І сплела із барвінку вінок,
І коли ти сорочку розшила
Із червоних і чорних ниток,
Ти по рідній землі, наче пава,
Наче горда, і вічна весна,
Йдеш красива й така величава.
Наче квітка красна й запашна .
Українкою треба родитися.
У любистку помити чоло.
І за себе, й за всіх помолитися,
Щоб зеленеє жито цвіло.
Щоб затихли на сході гармати.
Щоб душа не попала у вир.
Українка - це жінка і мати,
Це добробут, і спокій, і мир.
Галина Потопляк
Два роки по світу блукає без цілі
Душа українська. Шука співчуття.
Далеко від дому, без тіні надії
На те довоєнне вчорашнє життя.
Шукає притулку в Європі і Штатах.
У черзі стоїть за позиченим сном.
А в думці щоночі потрощена хата,
А в спогаді чути сирену та дрон.
Два роки, щоб вивчити звичаї краю,
В якому ніколи не станеш своїм.
В якому ти - біженець, що викликає
На себе вогонь невдоволених слів.
Не звикнеш ніяк до погоди і мови,
Ніяк не навчишся сміятися знов.
Не віриш у прояв чужої любові,
Бо знаєш, якою є справжня любов.
Два роки країна на карті планети
Забарвлена кровʼю. Сльозою сиріт.
Так дивно сьогодні боятися вмерти,
Коли спить спокійно цілісінький світ.
Так хочеться миру в коханій країні!
Щоб рідним порогом закінчився шлях…
Бо нерви та сили зовсім не залізні.
Людина - без дому, немов нічия…
Два роки по світу блукає без цілі
Душа українська. Шука співчуття.
*****
І знову крутить листям листопа́д,
Сльозу пускає час від ча́су небо,
Готується до сну вишневий сад,
А я, солдате, думаю про тебе...
Я вдома. Ти - на лінію вогню.
Ти там, щоб мирно спали мо́ї діти
І пораділи завтрашньому дню,
Що зможуть, завдяки тобі, зустріти.
Тебе чужим ніколи не назву,
Ти - рідний, свій, хоч ми і незнайомі,
Хвала тобі і Богу, що живу,
Й дитячий сміх дзвенить в моє́му домі.
І хоч осіння врода не втіша́,
Яка ж бо втіха, як неспо́кій в світі,
Надією живе моя́ душа,
І я за тебе мо́люся щомиті...
*****
Я стою на Землі своїй і звертаюся до всіх
мертвих Роду свого!
Кличу Предків Кровних моїх!
Закликаю Рідню по Духові!
Призиваю всіх вірних Землі Української!
Хто ходив добрим господарем по Землі цій, де я
ходжу тепер - Встаньте непохитною стіною перед ворогами нашими!
Хто пив колись Воду, що живить тепер мене і
дітей моїх - Налийте Силою народ мій, щоб змити ворогів наших!
Хто дихав Повітрям вільним під небом України -
Підійміться до нас і розвійте на попіл ворогів наших!
В чиїй душі палав Вогонь, іскри котрого у серці
моїм - Повстаньте і спопеліть ворогів наших!
Роде мій! Предки мої!
Закликаю вас сьогодні, в час біди і небезпеки!
Гляньте на нас! Почуйте заклик нащадків ваших! Повстаньте силою нашого Духу!
Благаю вас про поміч! Встаньте поруч із народом моїм до бою!
Примножте Силу нашу і Славу свою! Допоможіть
вистояти і перемогти у цій битві!
До перемоги!
Хай буде так.
*****
Можна, я трохи поплачу
десь у куточку кімнати.
Це у мені гірко плаче
Горем знесилена мати.
Можна, я трохи поплачу…
Тільки мене не жалійте.
Це у мені тихо плачуть
Всі поґвалтовані діти.
Можна, я трохи поплачу…
По згарищі ходить бабуся…
Ворог спалив її хату,
Сьогодні я з нею лишуся.
Можна, я трохи поплачу
І закричу диким звіром.
Воїн в мені зараз плаче,
Бо побратим його згинув.
Можна, я трохи поплачу…
Хліб на полях догорає…
Підло, ракетами з неба
Ворог жнива в нас справляє.
Можна, я трохи поплачу..
Бо вже не сила терпіти.
Землю з-під ніг забирають,
Кажуть: не гідні ми жити.
Можна, я трохи поплачу…
І помолюсь в порожнечі.
Знаю, це Бог в мені плаче
І обіймає за плечі.
11.07.22. Ковальчук Н.
*****
Мова - мій
маркер.
Розмалюю
соковитими фарбами почорнілий від горя світ.
Мова - мій
кордон.
Зачиняю
щільніше двері,
Щоб
непрохані гості не руйнували мій спокій.
Мова - моє
світло.
Навіть коли
гаснуть усі вогні міста,
Вона веде
мене до мети.
Мова - мої стовпи.
Вони тримать
небо українським.
Мова - мої
ключі.
Блукаючи
лабіринтами душі,
Вона відкриє
найпотаємніші двері.
Мова - моя
зброя.
Вона
розрізає губи.
Виривається
на волю.
Запалює
вогник правди.
Мова - моя
цілюща вода,
Змиваючи
потоки брехливої омани,
Звільняє від
нав’язаних шаблонів.
Мова - моє
каміння.
З нього
збудую нові стіни.
Цього разу
міцніші…
Мова - моя
хустина,
Заквітчана
сонцем і духмяними травами.
Ще
прабабціна.
Залюблена в
літо.
Мова - мій
надщербнутий глечик,
З якого
цівкою ллється свобода.
Вириваючись
з під пальців нотами,
Слова летять
планетою у пошуках
Своїх…
І хоч
сьогодні
мій липень
вмитий сльозами,
Нагрітий
ракетними вогнями…
І здавалося,
що не можна більше
Вірити,
надіятися і кохати…
Та соняхи
вперто пнуться до неба,
І мова
звучить твердо….
Тож поки
вони боронять літо,
Я дихаю
вільно…
25.07.2022
Надія Базильська
*****
ПучкИ трави -
Несу мерщій до хати,
Щоб свіжий дух
Ще довго в ній витав.
А ще духмяної
Розкину щедро м'яти...
Так любо й тепло:
Розмаїття трав...
Свята неділенька...
Усміхнена, зелена...
В ній дух правічний
Матінки-землі.
Він горнеться
До тебе і до мене,
А спогади
І світлі, і сумні...
Колись клечали
І ворота, й хату
Ті, хто у засвіти
так тихо відійшли.
Для них сьогодні
Терпко пахне м'ята
Й клечальні свічі
Ясен засвітив...
Ніна Арендар
19.06.2021
*****
балада про
Миколаїв)
Спливає
день, стихає дзвін трамваїв
І небо
розриває зорепад,
Спускається
на хвилі Миколаїв -
Величний і
нескорений фрегат.
Орел над
містом розганяє хмари.
Тримає міцно
й впевнено штурвал
В самому
серці Флотського Бульвару
Звитяжний і
сміливий адмірал.
Зажурений.
Він бачив так багато,
Блукав
світами найтемніших вод
І гордо
йшов, пишаючись фрегатом,
Минаючи
мільйони перешкод.
Пройшов
війну, нескореним героєм,
Спустив на
воду сотні кораблів,
Щовечора ж,
милуючись прибоєм,
Він годував
з долоні голубів...
Місто-герой,
як крила за плечима,
В повітрі і
за вікнами весна.
Та адмірал з
журливими очима,
Бо ж дихає
ненавистю війна.
Вона прийшла
так підло, на світанні,
Костяшками
постукала в шибки.
Прокинулося
місто від дрижання,
Вмить
посивіли мами і жінки.
Війна блукає
містом, коридором
І загляда у
вікна, в укриття,
Несе з собою
невимовне горе,
Вбиваючи,
без краплі каяття.
Розбурхала
ненависть і тривогу,
Поглянувши
очима з темноти.
Та в нас є
правда й віра в перемогу,
А віру й правду
не перемогти!
Тож адмірал
розправив гордо плечі,
В його очах
незламний дух і лють!
За мирний
сон, дитинство для малечі
Мертві й
живі в священний бій ідуть!..
Тримайся,
адмірале, героїчно!
Ми
переможем, значить, БУДЕМ ЖИТЬ!
Хай над
фрегатом завжди і довічно
Жовто-блакитний
прапор майорить!
©А. П. 2022
Де зараз ви,
кати мого народу?
Де велич
ваша, сила ваша де?
На ясні зорі
і на тихі води
Вже чорна
ваша злоба не впаде.
Народ росте,
і множиться, і діє
Без ваших
нагаїв і палаша.
Під сонцем
вічності древніє й молодіє
Його
жорстока й лагідна душа.
Народ мій є!
Народ мій завжди буде!
Ніхто не
перекреслить мій народ!
Пощезнуть
всі перевертні й приблуди
І орди
завойовників-заброд!
Ви,
байстрюки катів осатанілих,
Не
забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є!
В його волячих жилах
Козацька
кров клекоче і гуде!
В. Симоненко
*****
Вже й серпень, Божечко. Вже й серпень.
Він вистоїть в бою, він стерпить.
Зустріне осінь біля ставу.
Обтрусить грушку златоглаву.
Дістане ключики від раю
Й полине соколом до гаю.
До річки - ноги мити босі.
До поля - спати на покосі.
Вже й серпень. Літечко на возі.
Вже його коні на дорозі.
Куди вони, кого везуть.
І вже тумани ген повзуть.
І сонце сяє, та не так.
Стовбичить в плоті пастернак.
Товче картоплю мати в ринці.
Лежить петрушка у торбинці.
Вже серпень. Вже Іллі Пророка.
Береза виросла висока.
Трава руда, і пижма й рута
Заплутались в берізки путах.
До Маковія йде поволі.
Жовтіють стЕрні в чистім полі.
Вигулюють пташат шпаки.
Не чути ґедзів вздовж луки.
Поводлі й серденько старіє.
Дядько Карпо вже віку сіє.
Тітка в дворі плете цибулю.
Зсипає сіянку в кастрюлю.
Йде вже до Спаса, слава Богу.
Пошли нам, Отче, Перемогу!
І зиму на цей раз без льоду.
Даруй нам, Господи, свободу!
Г.Потопляк.
А - А знаєш,
Україно, я тебе люблю!
Б - Біжу
щоранку подивитись в очі небу,
В -
Всміхаюсь щиро сонцю у твоїм саду,
Г - Говорю з
цвітом, відчуваю цю потребу,
Ґ -
Ґелґочуть гуси, теплий вітер біля мене.
Д - Дивлюсь
навколо - серце сліпне від краси,
Е - Енергію,
любов, добро вже не здолати,
Є - Єднає
вільна пісня душі й голоси,
Ж - Життя
тобі віддам я, Україно - мати.
З - Зустріла
вже багато горя і страждань,
И - Израду
бачила ти серцем, знаю, часто,
І - І сонце
полонили сотні хмар, та все ж
Ї - Її любов
нікому точно не забрати.
Й - Й нехай
минає час, біжать роки у даль,
К - Клянусь
тобі в коханні, моя Батьківщино,
Л - Люблю
безмежно я прекрасний рідний край,
М - Моя душа
лиш там, де квітне знов калина.
Н - Не хочу
зупиняти пісню, хай звучить,
О - Омріяна
земля, одна така, єдина,
П - Прийми
від мене вірш у цю чарівну мить,
Р - Радію
твому сонцю, щастю, Україна!
С - Стрічаю
вільний ранок я все знов і знов
Т - Та й
зараз вже біжу дивитись в очі небу,
У - У серці
буде завжди, завжди та любов,
Ф - Фіналу не
побачити, не жить без неї.
Х - Ховаю
твою долю від усіх страждань,
Ц - Це сонце
не забрати більше вже нікому,
Ч - Чекаю ще
багато днів і ще світань,
Ш - Шукаю
гарних квітів біля свого дому.
Щ - Ще раз
тобі в коханні щиро зізнаюсь,
Ь - М'який
знак не пом'якшить цю любов безмежну,
Ю - Юнацьким
серцем долі знову усміхнусь,
Я - Я люблю
Україну, вільну й незалежну!
Автор
Вікторія Щербина
А А я зустріла Осінь на причолку...
Б Була вона весела, осяйна!
В Вогнисті коси! Яблука в подолку,
Г Грушки медові, слива запашна!
Г' Г'аздиня! Працьовита, щедра, мила!
Д Достаток і добро у дім несе!
Е Едем земний дбайливо нам відкрила,
Є Єлеєм блага скрасила усе:
Ж Жоржини, верби, трави і калину...
З Злегка мого торкнулася чола...
И ''Иги...''- всміхнулась лагідно, дитинно
І І в казку вересневу повела!
Ї Її краса сіяла веселково,
Й Й раділи небо, сонце і зірки!..
К Калину нарядила празниково:
Л Листки - багрянцем, соком - ягідки!
М Мереживо злотисте згаптувала,
Н На землю настелила килимів!
О Обіймами берізку зустрічала,
П Причепурила коси золоті!
Р Розлила барви на ліси, долини,
С Стежки стернисті в поле провела...
Т Тривожним в небі кликом журавлиним
У У серце тихий смуток заплела...
Ф Флюїди щастя й... щему розсівала!..
Х Харизматична, ладна, молода!
Ц Цілунки теплі радо роздавала!..
Ч Чекали їх дерева і трава...
Ш Шептались тихо:''Осінь - чарівниця...
Щ Щасливі дні, достаток принесла...''
Ю Юрбою дзвінко відзивались птиці,
Я Як сурми з неба: ''Господу - хвала!''
А
Ь Ь - печать на ці слова!!!
*Причолок (причілок) - бокова стіна будинку, або даху.
*Ладна - гарна.
PS Буква Ь в сучасному українському алфавіті стоїть перед буквою Ю. Однак у цьому вірші їй ''захотілось''
, як у ті давні часи (до 1993 року), стати у кінець абетки і завершити цю осінню історію...
І навіть не тонкими сигаретками,
Лікуйте запахом,що зранку за вікном,
Хорошими думками,радістю,коханням,
Обіймами теплішими ща плед,
Завжди приємним без образ прощанням,
Цілунками солодшими за мед,
Життя летить не гайте свого часу,
На негатив ,печаль,щодений сум,
Щасливим бути легше ніж нещасним,
Тож замініть думок своїх парфум.
Nastya Polishchuk
Не нарікаємо на долю.
Учитель - просто стан душі.
Це завжди жити не собою,
Це працювати на межі.
Але яка велика дяка,
Коли живуть в серцях слова！
Повір, професія ніяка
Не сотворить такі дива.
Учителі - батьки не вдома,
В них сотні дочок і синів.
Любові не відома втома,
Любов перемагає гнів.
А спогадів архіви цінні:
Листівки, фото , творів рай！
Оці багатства всі нетлінні
Учитель вдячно назбирає.
В життєвій круговерті кожен
Спіткнутись може, навіть загубитися .
Усі професії обрати можна,
Учителем лиш треба народитися
Колісніченко Наталія
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
А осінь вже навідалась у сни,
Покликала в захмарені світанки.
А я не набулась ще у весні,
Не перебігла через літні ранки.
А осінь вже війнула вітерцем,
Почастувала стиглими дощами.
А я чомусь заплакала тихцем
За зоряними літніми ночами.
А осінь огорнула в падолист,
Запахла щемко гіркуватим димом,
Із скринь дістала кетяги намист.
Чому ж на серці холодно і зимно?
А осінь відпустила журавлів
За літом вдаль, за сяйво небокраю.
Я чую з неба жалібне: «Курли» -
Свій рік життя у вічність відпускаю.
А осінь вже ступила на поріг,
Як шурхіт листя проситься до хати.
А скоро… скоро випаде вже сніг -
За осінню я буду сумувати.
Марія Морозенко
***
Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.
І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо каже,
листя слухає і йде.
Скрізь іде, проходить листя,
хоче ліс увесь пройти…
Я лежу такий безмовний.
Листя, ти мені прости
В.Голобородько
Білий празник Кобзаря
Умочу пеннзля в квітучі вишні,
намалюю йому біле чоло,
а на чоло трактори вийдуть
і хрущі загудуть, як село.
А на чолі маятимуть крила –
зелені крила доріг навесні…
І викопаю у чолі очей криниці,
щоб набирати відром пісні!
Я хочу напитися води „Катерини”,
захлинутись в аральських пісках,
обмитися в пожежах Чигирину,
щоб вишень добра принести в руках.
Щоб порізати хлібину правди,
сіллю справедливості посипати по землі!
Я хочу піти у білий празник
і стерти об дорогу не одні постоли…
В.Голобородько
Що читати
Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —
жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею Сташинським,
киця Бандера.
Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій, котику мій!
Об темні шибки дзенькає кришталь,
Листки беріз, мов зорі золотаві,
Вплелись в легку посріблену вуаль.
Сльозяться вікна. Сяєво лимонне
В кімнатну тишу сіють ліхтарі,
Сріблястих крапель соло монотонне
Періщить листя яблунь у дворі.
По черепиці бісером стакато –
Ох, ці невтішні осені плачі!..
Журлива липа тулиться до хати,
Крізь вікна ловить відлиски свічі.
Ридає небо вперто, мов на збитки,
По склі стікають струмені води
І під дощем, промокнувши до нитки,
Самотня ніч на гойдалці сидить.
(Наталя Данилюк)
*****
Пишу листи на акварелях осені
І з вітром відпускаю у політ.
Стара верба над берегами босими
Пряде клубок печалі журавлів.
Ще пам’ять не цілована морозом,
Ще джерело в прадавній хащі б’є.
По парасолі крапельками Морзе
Далекий Хтось привіт передає.
*****
Осінній дощ, мов доторки до клавіш...
Об темні шибки дзенькає кришталь,
Листки беріз, мов зорі золотаві,
Вплелись в легку посріблену вуаль.
Сльозяться вікна.
Сяєво лимонне
В кімнатну тишу сіють ліхтарі,
Сріблястих крапель соло монотонне
Періщить листя яблунь у дворі.
По черепиці бісером стаккато-
Ох, ці невтішні осені плачі!..
Журлива липа тулиться до хати,
Крізь вікна ловить відлиски свічі.
Ридає небо вперто, мов на збитки,
По склі стікають струмені води
І під дощем, промокнувши до нитки,
Самотня ніч на гойдалці сидить
Наталя Данилюк
Самовбивці
Ми — репані жителі Хохландії,
ми — хохли з обвислими вусами,
ми — ледарі і боягузи,
ми — куркулі і підкуркульники,
ми — бандити, зрадники, поліцаї,
ми — мазепинці,
ми — петлюрівці,
ми — бандерівці,—
нам нічим оборонятися від нападів,
від будь-яких образ,
кинутих нам ким не заманеться:
наша артилерія — чумацькі випряжені вози,
що поціляють задертими догори дишлами
у ворога,
який наступає на нас нізвідки і звідусіль,
наша авіація — вітряки,
сконцентровані на одному бойовому аеродромі —
у музеї народної архітектури просто неба.
Нам немає місця на своїй землі,
нам нікуди подітися у цьому світі:
ми емігруємо лише до давньої Греції,
розгорнувши Гомерову "Іліаду",—
аби вижити — ми себе вбиваємо:
стираємо своє ім'я — ім'я українця — з лиця землі,
як власний плювок,
ми відмовляємося від своєї мови,
як від якогось нездійсненого злочину,
у якому нас ніби звинувачують,
ми відмовляємося від рідної домівки,
стіни якої уже не захищають,—
ми — самовбивці.
Василь Голобородько
ІМПРЕСІЯ.
Я знову в цей вир задивився:
Кружляє латаття руде…
Чомусь мій народ народився
Не там, і не так, і ніде.
Дали йому землю і воду,
Скарби у курганах і вроду
Модельних жінок-чарівниць
І золото вічних пшениць…
А прагне він хресного ходу
І прагне він падати ниць.
Це він пред чужими богами
Поклони століттями б’є,
Щоб винесли з хати ногами
Вперед на подвір’я своє.
І хліб на крові колоситься…
А з сивих століть — ураган.
Летить золота колісниця
І золото впало в лиман.
І все потонуло в туманах,
У скіфських і хетських курганах,
А їх розорали тепер
І вигнали в поле химер.
І знову, неначе розп’яття,
Рокована кара гряде.
Кружляє у вирі латаття,
Кружляє, од крові руде
Дмитро Кремінь
В шкафу угрюмом, в тихом зале
На полках КНИГИ умирали…
Нет, не плохими они были,
А просто люди их забыли.
Забившись в «интернета» дали,
Их просто больше не читали…
Желтели тихие страницы,
Где мудрость всех веков хранится,
И без людской любви, заботы
Дышали пылью переплёты.
Добры, наивны книги были —
Не знали, что их разлюбили.
Они всё ждали, ждали, ждали…
Людские руки вспоминали…
И в час ночной им снились лица,
Те, что склонялись над страницей.
Уютной лампы свет высоко
И капли яблочного сока,
Что брызнули на лист раскрытый,
Цветок засушенный, забытый,
Билет в театр, что был закладкой,
След пальца от конфеты сладкой…
И стаи галочек-пометок —
Следы раздумий, тайных меток,
Оставленных карандашом.
«Ах, как же было хорошо!» —
Они вздыхали…. А за окном
Убогий мир хлебал ковшом
«Видосы» с виртуальной «фиги»,
Какие, братцы, к чёрту, книги,
Где всюду тупость бьёт ключом!
В шкафу угрюмом, в тихом зале
На полках КНИГИ умирали…
і як кохають чорнобриві москалів....
Ти втратив би і мир, і вічний спокій
на небесах у Бога... й на землі...
як Батьківщину продають за копійки́...
оглухли люди... вже давно .. не чують -
дзвенять в кишенях тридцять срібняків....
під серцем цю руїну вже б приспав....
і шкуру друть, і лихом засівають....
реве земля.... якби Ти, батьку.. знав...
і матері вечеряти не ждуть....
дітей недоколисаних ховають....
війна провадить їх в останню путь
і дід Дніпро.. без хвиль... мовчить як став ...
ось що зали́шилось.. Тарасе.... з твого раю....
якби Ти знав ... якби Ти тільки знав....
В тихий дощ так думається гарно
Про усе на світі й ні про що.
Ось було допіру небо хмарне,
А за хвильку - дощ уже й пройшов.
І таке блаженство непідробне
Літеплом по жилах понесе...
В тихий дощ так думається добре
Ні про що. Про всіх. І про усе.
А коли громами заговорить
Чорний і сердитий небозвід,
Аж не стане в небі місця зорям
І на землю рине дощ, як лід,
Двох світів непереможна битва
Блискавку пришпилить до води,
То зірветься враз із вуст молитва:
Господи! Спаси і одведи!
Та нічого в цім нема нового -
Гарне беремо без молитов.
Як тривога - то тоді й до Бога
І душа, і слово, і любов.
Тетяна Іванчук
Осінь, гарна молодиця
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум'яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.
(Тарас Шевченко)
Осінь
Рветься осінь руками кривавими
до далекого сонечка любого;
кров на шатах препишних шаріється,
оксамит і парчу залива.
Так для сонечка осінь убралася,
мов цариця у свято врочистеє,
все, що є на сім світі найкращого,
все зібрала на пишний убір.
Але дні все коротшають, міняться,
гляне сонечко й знову захмариться…
Журить осінь-сухітниця сонечко,
бо нема в ній весняних надій.
Рветься осінь. Терни невидимії
їй все тіло поранили, змучили,
а вона розпачливо всміхається:
"Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!"
Заховалось за горами сонечко,
з гір повіяло холодом, вогкістю,
сиві хмари на небо насунули,
"Ось я йду!" – обізвалась зима.
Осінь шарпнула шати кривавії,
аж до ніг їй упали, розсипавшись,
непокрита, нічим не захищена,
застогнала: "Іди, бо вже час…"
(Леся Українка)
Немає коментарів:
Дописати коментар